Тема. Василь Земляк
«Лебедина зграя»
Тема.
Василь Земляк «Лебедина зграя» як зразок «химерної прози». Проблематика
революції і громадянської війни крізь призму національних характерів і типів
Хоча в українському
літературознавстві формування жанру химерної прози пов’язують із текстом О.Ільченка
«Козацькому роду нема переводу..», однак саме твір В. Земляка «Лебедина зграя»
вважається програмовим твором химерної літератури. Цей текст найхарактерніше
відображає знакові жанрові та тематично-стилістичні особливості химерного
роману.
Основні відомості записати у зошит
2. Теорія літератури
Химерна
проза (англ. Fantastic) — піджанр
прози, у якому розповідається про неймовірні події, де реальне поєднується з
фантастичним, умовним; засоби іронії, гротеску, театральності — з
елементами фольклорної та міфологічної поетики. У «химерних» творах
відбуваються дивовижні метаморфози з персонажами, зміщення подій у часі та
просторі.
Ознаки химерної прози:
·використання міфів;
·присутність химерних образів;
·межу між світом реальним та ірреальним стерто.
відомості про письменника
Василь Земляк
(1923 — 1977)
Народився 23 квітня 1923 року в селі
Конюшівці (нині Липовецького району Вінницької області).
Учасник радянсько-німецької війни. У
1950 році закінчив Житомирський сільськогосподарський інститут.
В 1963—1966 роках головний редактор
Київської кіностудії.
Жив у Києві. Помер 17 березня 1977 року.
Похований на Байковому кладовищі.
Творчість
Творчість Василя Земляка практично з
перших його серйозних кроків у літературі привернула до себе увагу, а після
появи «Лебединої зграї» (перша публікація у журналі «Дніпро», 1971. №№ 1—3)
письменник на тривалий час став об'єктом дискусій про українську прозу 1970-х
років, хоча спершу критика була не вельми одностайною в оцінці цього роману. Та
все ж разом із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей твір був відзначений
1978 року Державною премією України імені Тараса Шевченка, витримав упродовж небагатьох
років кілька видань.
Разом із поколінням
письменників-фронтовиків прийшов іще молодий Василь Земляк (Василь Сидорович
Вацик) в українську літературу 1950-х років. За плечима, в минулому — юнацькі
враження довоєнної дійсності (його вабило небо, й він, сільський хлопець із
Вінниччини, став курсантом авіаучилища в Харкові), жорстоко скорочена війною
молодість, тяжкий ратний досвід (був партизаном і звідав увесь драматизм
боротьби з окупантами в їхньому тилу).
Як прозаїка непересічного Земляка
помітили після появи друком двох його повістей — «Рідна сторона» (1956) та
«Кам'яний Брід» (1957). Присвячені темі українського повоєнного села, ці твори
зображували цікаві, взяті з життя колізії, давали начерки колоритних
характерів, розширювали «географію» образно освоюваної дійсності. У
літературному контексті середини 50-х років вони поставали і як твори художньо
своєрідні, і як помітна данина часові з «типовими» рисами так званої колгоспної
прози.
Творче змужніння Василя Земляка як
письменника, що вже мав власну тему й своєрідний стиль, засвідчили два наступні
його твори — повісті «Гнівний Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський»
(1966), які явили читачеві вже досвідченішого й сформованішого автора. Оперті в
своїй основі на факти часів війни (а їх письменник часто брав із особистого
досвіду), ці повісті, порівняно з двома попередніми, майстерніше побудовані
сюжетно, значно читабельніші й, разом із тим, виразніші як твори саме Василя
Земляка: загальний їх тон здобуває ту окресленість, гнучкість, що найперш асоціюються
з творчою особистістю цього письменника.
Можливо, що на формування нових рис
стилю Земляка вплинули сценарні його інтереси. Працюючи на Київській кіностудії
ім. Олександра Довженка, він створює низку сценаріїв, названих, утім,
кіноповістями, — «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон»
(1956 — 1963). Письменник відчуває смак до динамічного сюжету, до чітко
вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при цьому не
втрачає набутого раніш, тобто загалом не міняє вже вироблених манери мовлення й
погляду на зображуваний світ.
Та лише «Лебедина зграя»
найпереконливіше засвідчила висхідний напрям його творчості й стала вінцем
пошуків у галузі стилю та характерології, ввібравши в себе весь попередній
досвід Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет цього роману до часів
війни. Задумані були й виношувались «Веселі Боковеньки», третя частина твору,
який мав би розгорнутися в епопею. Але цілком здійснити задумане Землякові не
судилося…
Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених Млинів»,
здавалося б, зовсім неважко окреслити, взявши до уваги зовнішньоподієве начало
дилогії. Це, перш за все, втілена в образі села Вавілон історія українського
Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася
смертельна «класова» боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від
фашистських окупантів. Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають
читачеві помічати в історії й історіях вавілонських не тільки пряме, а й
додаткове, друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з її
філософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у Вавілоні чи поблизу
нього, знаходить відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльного»
філософа Левка Хороброго.
У цьому творі проблема оповідача взагалі
належить до особливо складних і значущих, оскільки йдеться не про стиль, не так
про точку зору, як про оцінну позицію — героїв, автора, читача.
Однак події, зображені в романі-дилогії,
без будь-якої двозначності адресовані в життя, в реальність з конкретним
змаганням сил, соціально, історично породжених. У «Лебединій зграї» це —
бідняки, яких об'єднують у комуну, а з іншого боку, на другому полюсі —
багатії, колишні власники — Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Мабуть, тільки
Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору в табір
залежно від політичної погоди. Щоправда, деякий час намагається лишитися не те
щоб «над», а «побіля» поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий.
Одна з найприкметніших ознак твору —
багатство й виразність соціально-психологічного типажу героїв, які справді
сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих, тонко вималюваних характерів.
Максим Тесля і Клим Синиця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович,
Орфей Кожушний і його (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон
Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі,
як-от Тихін та Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка, — кожен постає
перед нашим зором як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки
йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім'я
якій народ — у конкретно-історичній соціальній його характеристиці.
За багатством деталей і подробиць майже
ніде не губиться значущість: різні «побіжні» описи, сцени, міркування не просто
цікаві, а й важливі, змістовні з погляду загальної ідеї твору (хоч тут, треба
визнати, відбилися ідеологічні домінанти тодішньої радянської літератури,
зокрема у трактуванні «революційного перетворення» дійсності та
«соціалістичного будівництва»). Образ Явтушка — одне з найбільших досягнень
автора — не виняток у цьому плані, так само як і яскраві описи побуту, звичаїв,
сільського життя загалом.
Діалектика життєвих змін і сталості
«основ життя» — це стихія Василя Земляка, Вавілон із його глибинними традиціями
перетворюється, можна сказати, в нас на очах, щоб під кінець роману «вичерпати
себе історично і соціально» (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими
Боковеньками. Разом з тим, є й у Вавілоні, й у Глинську, й у тих Веселих
Боковеньках щось вічне, неперехідне — як народ, що тут живе й буде жити. Нащо
вже Явтушок, цей гріх Вавілона, — його ненадія й непевність, а й він під кінець
«знаходить себе» у благородному ділі. І Левко Хоробрий, не без філософського
натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правнуках,
і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки
житиме носій тієї любові — селянин, з усіх суспільних витворів людських, може,
найскладніший і найсуперечливіший». Вірний собі автор не втримується, щоб і тут
не підправити високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого роману:
«Згадаєте мене, що цей диявол переживе і
сам Вавілон…».
В останні роки життя Василь Земляк
створив трагедію «Президент» (1974 — 1976), присвячену боротьбі й смерті
національного героя Чилі Сальвадора Альєнде.
…В українській літературі середини XX
ст. творчість Василя Земляка посіла своє, належне їй місце — серед явищ
найпомітніших. Порівняно невеликий за обсягом доробок з виразним звучанням у
літературному процесі свого часу, неповторним колоритом надійно прописаний на
стильовій палітрі нашого письменства.
Кінематографічна діяльність
Автор багатьох повістей, сценаріїв
фільмів:
«Люди моєї долини» (1960, у співавт.);
«Новели Красного дому» (1963);
«Дочка Стратіона» (1964, у співавт.);
«На Київському напрямку» (1967,
співавтор і режисер В. Т. Денисенко);
«Важкий колос» (1969, у співавт.);
«Відвага» (1971);
«Вавилон-ХХ» (1980, співавтор і режисер
І. В. Миколайчук).
Нагороди, пам'ять
Лауреат Шевченківської премії (1978,
посмертно). Нагороджений орденом «Знак Пошани» й медаллю.
В Києві, на вулиці М. Коцюбинського, 2
де з 1968 по 1977 рік працював письменник в 1983 році встановлено меморіальну
дошку (бронза, барельєфний портрет, скульптор І. В. Макогон, архітектор О. С.
Тамаров).
Аналіз
роману «Лебедина зграя» (1971)
Сюжет
Основні події
відбуваються в українському селі з незвичайною назвою Вавилон, що розташоване
над річкою Чебрецем — притокою Південного Бугу.
Головний
герой роману селянин Явтушок Голий. Він бідняк, причому бідняк одвічний. Хоче
поліпшити своє життя: мати землю, господарство, одним словом, мати власність.
Він з усіх сил пнеться до "вавилонської" вершини
("вавилонська", в розумінні автора, — незавершена, нездійсненна).
Явтушок потрапляє між двох вогнів, бо так завжди було в романах про
колективізацію й індустріалізацію: обов'язково діяло дві сили, протистояли два
світи, два ворожих табори. Голому доводиться вибирати, з ким бути. Він гадає,
що краще бути з тими, хто сильніший, сильніший не тільки ідейно чи фізично, але
й матеріально. Явтушок прагне до звичайного людського щастя, він хоче добре
одягатися, смачно їсти. І як батько, повинен забезпечити свою сім'ю. А таких
цілеспрямованих людей недолюблювали, часто називали їх ворогами, бо для
партійних ідеологів добро було злом (такими їх виховала Система!). Такий погляд
на життя привів Україну до духовного та фізичного зубожіння.
Та справжній
ворог не Явтушок, а Максим Тесля. Це він переконав усіх вступити до колгоспу,
це він у нормальному батьківському житті вбачає порушення законів
суспільно-політичного життя держави. Засліплений комуністичною ідеєю, Тесля
бачить у прагненні батька мати власний притулок вороже ставлення до влади.
Тесля вірив у
більшовицьку ідею колективізації. Він, як секретар райкому, був впевнений в
тому, що будуть на селі й нові молотарки, й нові трактори, навіть хтось дорогу
прокладе нову. Свої Погляди він вкладає в тезу: "Ми не відступимо нізащо,
навіть якби на те пішло ціле життя".
Не вдалося
Максимові разом зі своїми однодумцями, які в романі протистоять табору ворогів,
побудувати новій Вавилон. Сталося протилежне: знищення, руйнація того, що
складалося віками.
Тема:
українське село в пореволюційний період (примусова колективізація,
яку супроводжували драматичні зміни в сільській громаді, зокрема й у людських
долях).
.Ідея:
не
зважаючи на тяжкі будні, люди прагнуть до високості, краси, чим і нагадують
лебедину зграю в дорозі.
.Дійові особи
Бідняки, яких об'єднують у
комуну, а з іншого боку, на другому полюсі — багатії, колишні власники — Бубели,
Гусаки, Раденькі тощо. Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи
з табору в табір залежно від політичної погоди. Деякий час намагається лишитися
«побіля» поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий.
Одна з найприкметніших
ознак твору — багатство й виразність соціально-психологічного типажу героїв,
які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих, тонко вималюваних
характерів. Максим Тесля і Клим Синиця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель
Лелькович, Орфей Кожушний і його Мальва,
брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть
зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що любили обідати по
сусідах надурняка, — кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і
діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті
вони й утворюють ту цілісність, ім'я якій народ — у конкретно-історичній
соціальній його характеристиці.
Проблематика:
1. Проблема вибору людини.
2. Фанатичне засліплення комуністичними ідеалами.
3. Поєднання трагедiï та нiжностi, зла та любовi, епiчностi та
iронiï, високоï фiлософiï та буденноï дрiб'язковостi.
. Символічні образи
У романі є символічна картина, яка допомагає з'ясувати ідейний
зміст і проблематику. На майдані виснажені коні, серед них лоша.
Воно
захотіло пити, підійшло до річкового урвища, упало в річку й довго ще там
билось. Старі коні не кинулись його рятувати. І селянин Фабіян був тільки
споглядачем. Він голодний і холодний. Сидячи на клуночку під парканом, він
слухав розмову коней, які оповідали про своє життя" ледь-ледь стоячи на
ногах, підпираючи одне одного, якби не впасти, бо як упадеш, то вже вірна
загибель.
Цю
картину цензура вилучила з тексту роману, надрукувавши його в 80-ті роки, бо то
була жахлива картина реального життя.
Домашнє
завдання:
Переглянути відео:
Скласти власне висловлювання на тему:
«Фанатичне
засліплення комуністичними ідеалами», порівняти із сучасністю.
Комментариев нет:
Отправить комментарий