Р.Іваничук

Тема: Мальви“– історичний роман Романа Іваничука

Тема: Мальви“– історичний роман Романа Іваничука

Опрацювати теоретичний матеріал

(скласти паспорт письменника)

Роман Іваничук народився 27 травня 1929 року в селі Трач Івано-Франківської області. Його батько працював учителем і у хаті була велика бібліотека. Роман Іваничук навчався з 1942 року у Коломийській гімназії, яку вже закінчив як середню школу за радянської влади у 1947 році.

У 1948 році став студентом української філології Львівського університету. Однак у 1949 році «за антирадянську діяльність», а саме, що відмовився вступати в комсомол, на свята одягав вишиванку, за погляди і висловлювання, його виключили з університету.

Три роки Роман Іваничук служив строкову службу у радянській армії в Азербайджані. Опісля поновився на навчання. Його перша новела була опублікована у 1954 році у літературному журналі «Жовтень» (нині «Дзвін»). А у 1958 році побачила світ перша збірка новел «Прут несе кригу». Роман Іваничук після завершення навчання вчителював у сільській школі. У 1960 році вступив у Спілку письменників. А наступного року переїхав у Львів працювати у журнал «Жовтень».

Славу письменнику приніс історичний роман «Мальви» («Яничари» перша назва), який вийшов у 1968 році, через який автор мало не втратив роботу. Саме тоді, як казав за життя Роман Іваничук, він у 39 років відчув себе молодим сильним письменником.

Роман Іваничук написав понад 20 історичних романів, численні збірки новел, десятки повістей.

17 вересня 2016 Роман Іваничук помер у Львові, де й похований на Личаківському цвинтарі.

(преглянути буктрейлер)

https://www.youtube.com/watch?v=mYT_4twmz2Y

( скласти паспорт твору)

„Мальви“ – це перший історичний роман Романа Іваничука. Він і приніс письменнику найбільшу славу та здобув у читача найбільше визнання. Ось як говорить про „Мальви“ Михайло Слабошпицький: „Не знаю, як для кого з численних шанувальників Іваничука, а для мене „Мальви“ – улюблений його роман. Цим, звісно, анітрохи не хочу принизити інші Іваничукові твори. Як на мій погляд, „Мальви“ – не тільки роман з драматичною літературною долею, не тільки програмний твір письменника, не тільки відкриття проблеми. „Мальви“ – абсолютно гармонійне поєднання матеріалу твору і його стильового вираження.

До написання твору Роман Іваничук дуже ретельно готувався. Він побував у Туреччині, кілька разів їздив до Криму, де педантично вивчав історичні документи, досконало пізнав епоху, про яку збирався писати.

„Найстрашнішим злом того часу ( а чи тільки того?) вважав яничарство, – згадує письменник, – і найбільше мучила мене гірка правда, сформульована у Франкових словах: „Чому відступництва у нас так много і чом відступництво для нас не є страшне?“

І враз – ніби проблиск, ніби раптове наближення до Бога: я напишу історію яничарів! Дам у романі волю роздумам над долями імперій, які неминуче приходять до упадку; над закономірністю пробудження поневолених народів; над причинами тимчасових ворожих перемог, а теж фатальних невдач у боротьбі за визволення з-під чужоземного ярма... Я покажу різні соціальні типи, характерні для суспільних формацій, в яких панує самовлада окремої людини або кліки: тиранів, самодурів, підлабузників, некоронованих правителів, мудрих, але безсилих політичних імперських діячів, героїв, перевертнів, рабів; прослідкую процеси формування вождя й прозріння відступника, винесу на світло денне проблему солідарності народів, які борються за своє визволення, а теж прозріння народу, котрий в силу історичних обставин був змушений поневолювати народи інші.

Я перенесу образ більшовицької імперії в історичну площину і назву свій перший історичний роман „Яничари“. Та не міг я ще тоді знати, що вся ця безліч проблем буде втілюватися не в одному, а в цілому десятку романів.“22 Тут письменник має на увазі вже вищезгадану ідею. „Історичною площиною для роману „Яничари“ я вибрав десятиліття „золотої волі“ польської шляхти й без гетьманства в Україні 1638-1648-х років, найвищого розквіту яничарського корпусу в Туреччині та безкарної сваволі кримських татар, які забирали в безборонної України багатий ясир. Крім того, аналогія між епохами вбачалася мені ще й у тому, що зримий вже занепад більшовицької імперії нагадував упадок імперії турецької, яка ще панувала на трьох континентах, але вже була неспроможна економічно володіти надто великою територією й асимілювати безліч народів, переобтяжена імперією надмірна мілітарна сила, а яничари, ті справжні турецькі партократи, перетворилися у касту, яка стала над народом корумпованою мафією, що зверху розкладала імперію.

Настала для мене врешті пора інтенсивного і копіткого збирання матеріалів: протягом майже трьох років я сліпав у архівах та бібліотеках і подорожував. Кілька місяців квартирував у Бахчисараї, де мені допомагала опанувати тюркський матеріал директор музею Марія Кустова, яка знала татарську мову і вміла читати в'язь; відвідав, як турист, Стамбул, східний базар спостерігав аж у Марокко, у мусульман Сенегалу побував у гостях у байрам. Врешті поїхав з дружиною на відпочинок у кримський будинок творчості „Коктебель“.

Треба було починати писати роман, а мені опускалися руки: видавці навіть і говорити не хотіли про публікацію роману під заголовком „Яничари“, а придумати іншу назву я ніяк не міг.

Мої колеги по пляжу хворіли „камінною“ хворобою – шукали сердоліків і „курячих богів“, ми ж з дружиною блукали степами й горами Криму, займаючись не властивим для нас заняттям – збиранням квітів для гербарію. Я вперто шукав квітку, дерево чи рослинку, яка б дала назву моєму романові, що вже просився на папір. Іноді здавалося – знайшов! Держидерево – колюче, загребуще – хіба поганий символ для імперії? Ось неопалима купина – символ вічного живучого народу. Тирса!.. Але все це вже було, все збите.

Аж одного дня я нахилився над голівкою звідкись добре знайомої жовтої квітки, пришпиленої коротеньким стебельцем до потрісканої кримської землі. „Що це за квітка?“ – спитав я в дружини. Вона здивувалася, що я не можу розпізнати цвіту наших мальв. „Але ж вони у нас високі, вищі за соняшники!“ – „Видно, грунт для них не той“, – відказала дружина.

І в цю мить прийшло до мене моє „евріка“. Мальви! Мій історичний роман буде називатися „Мальвами“. Бо це трагічний символ українського народу – гожого вродою, пишного на своїй землі й знищеного духовно та фізично на чужині.

Нині я повертаю творові первісну назву „Яничари“. Чи добре чиню – не знаю, адже читач звик уже до „Мальв“. Однак мушу це зробити – стара назва набагато точніша“.

Словникова робота.

Турецький султан Урхан Газі, який сидів на престолі у 14 столітті, створив військо» йені - чері» (нове військо) з вихованих у спеціальних закладах полонених християнських хлопчиків. (Отже, військо Османської імперії складалося з яничар, які за певну плату йшли на свої слов’янські землі вогнем і мечем, нищачи на своєму шляху все живе, беручи у рабство своїх земляків.)

У творі зображується своєрідний мотив шукання матір'ю своїх дітей на тлі початку визвольної війни українського народу, побаченої немовби з Криму, очима невольників. Цей мотив ускладнений мотивом повернення та неповернення до втраченої вітчизни, віри й роду, мотивом пам'яті.

Головні герої роману – Марія, Мальва, Стратон, Алім, Селім поєднані одною бідою: проживанням у чужому краї, та ще й у краї з іншою релігією. Перед ними у різний час постає одна й та ж проблема: змиритись та підкоритись чужій системі або все життя страждати, але залишатись вірним своїй релігії та вітчизні. Кожен з них вибирає свій шлях. Алім – підкоряється і служить чужинцям, проте, як пише Ніна Бічуя про нього, яничарство Аліма у „Мальвах“ – відступництво майже неусвідомлене, частково вимушене, на рівні півсвідомості .Селім навіть не обирав, оскільки швидко піддався впливу чужої цивілізації, проте він намагається щось зрозуміти зі свого минулого і розібратись у теперішньому. Марія – живе у чужій системі, зовні підкоряючись їй, а всередині, повністю заперечуючи, намагається не піддатись їй і пам'ятати про рідний край. Стратон – колишній раб, який отримав волю і заснував поселення християн – залишився вірний вірі й батьківщині, проте змирився з тим, що вмирати буде на чужині. Проте центральний образ роману – Мальва. Вона обрала собі шлях, не схожий на інші. Шлях життя в чужій системі, проникнення у верхівку її влади, підробленої покори, а насправді відчайдушної праці на благо своїй батьківщині: „Мамо, а може, того хотів твій Бог, щоб мене в ясир забрали, щоб я забула своє і аж тоді розбудилась від рідної пісні, коли стала ханською дружиною? Може, мені призначено більше добра вчинити для твого краю, ніж народити козакові дитину? Кажеш – хан іде на поміч козакам? І може зрадити їх? Я на дам йому цього вчинити, він любить мене. А тепер я розпалю його любов ... і стане він вірним Хмелеві навіки“, - говорить Мальва матері і цим передбачає свою долю.

Взагалі у цьому творі Роман Іваничук надзвичайно тонко переносить час Радянського Союзу у часи Османської Імперії. У творі можна провести чіткі паралелі між двома епохами історії України. Алім та Селім, яничари – це люди, які народились на Україні, проте переконання мали комуністичні і працювали проти своєї батьківщини. Стратон – це більшість тогочасних українців, які не сприймали режим, але жили під його владою. Мальва – це інтелігенція, це „Валенроди“, які жили в Союзі, та працювали проти нього. Проте наймасштабніша паралель – Марія – це Україна, яка шукає своїх дітей, що зрадили її, яка намагається переконати їх в тому, що їхні переконання хибні, яка хоче повернутись до своєї „батьківщини“ – незалежності. Сам автор виступає тут в образі меддаха Омара. Ось монолог Омара, який і є думкою Іваничука про пануючий народ в Радянському Союзі та про його вождів: „О люде османський ... Коли тобі вистачить свого власного добра, занехаяного, нерозкопаного? Чого повзеш ти на чужі землі, не розоравши своєї, чому не нагодуєш власним багатством рідних дітей, а примушуєш їх голодними рискати по не своїх полях і дарма проливати сусідську кров? Коли ти вгамуєш свою захланну спрагу? В тебе є сьогодні влада, і ти сваволиш. Хто ж захистить тебе від Божої помсти, коли вона гряне? А прийде. Замикається вже круг віків, і ти вернешся туди, звідки прийшов, виконавши своє покликання на землі. Вернешся, осуджений світом.“ Ось яке було справжнє призначення роману, яке автор настільки майстерно прикрив, що прискіпливі радянські цензори, які навіть навіть найменшої підозри не мали про прихований зміст твору, допустили його до друку.

Викрили твір на викладацько-студентській конференції у Львівському університеті. Описуючи це, Іваничук згадує: „Конференція вдалася знаменито: багато було кваліфікованих виступів, я отримав десятки усних і письмових питань, проте ніхто не розкривав підтексту твору, розуміючи, що це могло б спровокувати відповідну реакцію у партократів. І аж у кінці розмови, вже після мого заключного слова, вихопився за трибуну якись юнак і залементував: „Відкрийте очі, не ховайте голови в пісок, це твір не про турецьких яничарів, а нинішних, наших, і скільки їх сидить у цьому залі!“ Після цього роман був заборонений.

„Можна мати суто професійний – філологічний інтерес до твору і захоплюватися всіма його достоїнствами, і дійсно, поряд з глибоким філософським осмисленням української історії, у творі є надзвичайно цікаві перипетії, багато різноманітних сюжетних ліній, елементи мелодраматизму, реалістичне зображення даної епохи. Проте, як говорить Володимир Яворівський, „є в романі султанський двір зі всіма його атрибутами. І добре, що автор став над спокусою старанно і „каліграфічно“ виводити подробиці, розміри взуття султанів, кулінарну енциклопедію султанської кухні – він залишає лише ту правду, яка не дає оповіді вийти з русла достовірно історичного.“ Тобто Іваничук був вельми уважним у змалюванні деталей побуту, звичаїв і моралі тогочасного суспільства, але у цих питаннях тримався „золотої середини.“

„Мальви“ – дуже професійний і цікавий твір, який спонукає нас задуматись над історією, сучасністю, майбуттям свого народу.

Отже, Роман Іваничук зобразив епоху нищення українського народу як нації, нищення українського духу, ту епоху, коли для того, щоб вижити, українцю на чужій землі(а їх полонили тисячами за один набіг татари)потрібно було зректися своєї віри, мови, вітчизни, стати манкуртом-без батька і матері-і навіть іти воювати проти своїх сестер і братів. Ціною збереження власного життя, ціною самоствердження серед чужинців. Невимовно тяжко було існувати українцям серед чужинців, звідти, із тих страшних далеких часів тягнуться корені нашого манкуртства і відступництва.

Але, попри все сюжетна канва роману(повернення на рідну землю Марії, відважна смерть Селіма і Стратона, по-своєму героїчний вчинок Мальви)наводить нас на думку: кінець твору все-таки оптимістичний. Вже тоді зріла поодинока молода поросль, здатна до протистояння насильству, піднімалося з колін і старше покоління.

   Тож нам потрібно усвідомити, чиїх батьків ми діти, чи гідні ми називатися синами й дочками своєї землі, і намагатися зробити все від нас можливе для розбудови своєї держави. Бо, як писав у своїй «Історії 20 століття» Ісидор Нагаєвський, «Народ, який не може встановити на своїй землі свою владу,свій власний закон, ані вільно плекати свою рідну культуру, вважається чимось нижчим, чимось нескінченим, так що його ім’я не завжди знайдемо на карті народів світу, а ім’я хижака, який пограбував його землю, знайдемо там.» https://www.youtube.com/watch?v=Dm80PWQrnRU переглянути

Домашнє завдання: (доповнити таблицю: жанр та твори, які подані у програмі до ЗНО роздрукувати.

Автор	Жанр, напрямок	Твір	Персонажі
		Ой Морозе-Морозенку	Морозенко, Морозиха
		Чи не той то Хміль	Хмельницький
		Дума про Марусю Богуславку	Маруся Богуславка, невольники
Нестор		Повість Минулих літ	Ольга, князь Святослав, сказання про Бориса і Гліба, опис невдалого походу Ігоря Святославовича, розповідь про смерть Феодосія Печерського; закінчується літопис смертю Святополка.
	Героїчна поема, орнаменталізм	Слово про похід Ігорів	князі Ігор, Святослав і Всеволод; Ярославна (дружина Ігоря); половці Овлур, Гзак і Кончак.
Г. Сковорода		«Бджола та Шершень»	Бджола та шершень
І. Котляревський		Енеїда	Еней, його батько Анхіз і мати Венера; друзі-троянці Низ та Евріал; верховний бог Зевс, бог-покровитель торгівлі Меркурій, бог вітрів Еол, бог моря Нептун; богиня шлюбу Юнона; цариця Дідона, пророчиця Сивілла, цариця Цирцея; цар Латин, його дружина Амата й дочка Лавінія; цар рутульців Турн.
		Наталка Полтавка	стара вдова Горпина Терпилиха, її дочка Наталка; дале­кий родич Терпилихи Микола, коханий Наталки Петро; возний Тетер-ваковський, виборний Макогоненко.
Тарас Шевченко		Катерина	Катерина, її батько й мати, син Івась, москаль Іван
		Кавказ
		Сон («У всякого своя доля»)
П. Куліш		Чорна рада	наказний гетьман Лівобережжя, переяслав­ський полковник Яким Сомко, правобережний гетьман Павло Тетеря, ніжинський полковник Васюта Золотаренко, кошовий гетьман Запо­розької Січі Іван Брюховецький, московський князь Гагін, запорозький козак, курінний отаман Кирило Тур; полковник і панотець Шрам (справжнє прізвище Чепурний), його син Петро Шраменко; колишній козак, господар хутора Михайло Черевань, його дружина Меланія і доч­ка Леся; Божий Чоловік.
І. Нечуй-Левицький		Кайдашева сім’я	Маруся й Омелько Кайдаші, їхні сини Карпо (стар­ший) і Лаврін (молодший), Мотря (дружина Карпа), Мелашка (дружи­на Лавріна); баба Палажка
Панас Мирний		Хіба ревуть воли як ясла повні	Чіпка Варениченко, його мати Мотря, батько Іван Вареник (Притика, Остап Хрущ, Хрущов), баба Оришка; друг Чіпки з дитинства Грицько Чупруненко і його дружина Христя; друзі Чіпки — Матня, Лушня й Пацюк; москаль Максим Ґудзь, його дружи­на Явдоха й дочка Галя (дружина Чіпки); чиновництво: голова повіту Кряжов, судовий секретар Чижик, становий Дмитренко; пани Поль­ські, Порох та ін.
І. Карпенко-Карий		Мартин Боруля	заможний хлібороб Мартин Боруля, його дружина Палажка, син Степан, дочка Марися; багатий шляхтич Гервасій Гуляницький, його син Микола; реєстратор з ратуші Націєвський; повірений Трандалєв Омелько й Трохим — наймити Борулі.
І. Франко		Мойсей	ліричний герой, Мойсей, князь конюхів Єгошуа; Єгова (Бог); єврейський народ; супротивники Мойсея — Датан і Авірон; де­мон пустелі Азазель.
М. Коцюбинський		Тіні забутих предків	Іван Палійчук, його кохана Марічка Гутенюк, дружина Палагна, сусід Юра, матір і батько Івана; щезник, нявка, чугайстир.
		Intermezzo	Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе.
О. Кобилянська
Леся Українка		Лісова пісня	Лукаш, його мати, дядько Лев; Килина, діти Килини; хлопчик; Мавка, Лісовик, Перелесник, Водяник, Русалка Польова, Злидні, «Той, що греблі рве», «Той, що в скалі сидить»; Доля.
В. Стефаник		Камінний хрест	Іван Дідух, його дружина Катерина, їхні діти, кум Ми­хайло, селяни.
М. Хвильовий		Я (Романтика)	«Я» — главковерх «чорного трибуналу», доктор Тагабат, дегенерат, Андрюша, мати «Я».
В. Підмогильний		Місто	Степан Радченко, Надійка, «мусінька» Тамара Васи­лівна (її чоловік Гнідий і син Максим), Зоська, Рита, Левко, Михайло Світозаров, Вигорський.
О. Вишня		Моя автобіографія	Оповідач, його батьки та родина, учитель Іван Максимович
		Сом	Оповідач, дід Панько, рибалка
М. Куліш		Мина Мазайло	родина Мазайла — Мина Мазайло, його діти Рина й Мокій, дружина Килина (Мазайлиха); дядько Тарас, тьотя Мотя, Уля.
О. Довженко
		Зачарована Десна	два ліричні герої — Сашко (у новелах) і Олек­сандр Довженко (в авторських відступах); Одарка Єрмолаївна (мати), Петро Семенович (батько), баба Марусйна, дід Семен.
О. Гончар		Модри Камень
Г. Тютюнник		Три зозулі з поклоном	оповідач, його батьки — Михайло й Соня; Марфа Яр-кова, поштар — дядько Левко.
Л. Костенко		Маруся Чурай	Маруся Чурай, Гриць Бобренко, полковий обозний Іван Іскра, полтавський полковник Мартин Пушкар, козак Лесько Чер­кес, Галя Вишняківна, війт Семен Горбань.
І. Багряний		Тигролови	Григорій Многогрішний (молодий український інженер-авіатор); родина Сірків: Наталка, Гриць та їхні батьки — Денис Сір­ко й Сірчиха; майор НКВС Медвин. Образ-символ – ДРАКОН (потяг)
Р.Іваничук	постмодернізм
О.Забужко